КОСТЕЛ І МОНАСТИР КАРМЕЛІТОК БОСИХ

      

                Будову комплексу монастиря кармеліток босих з костелом розпочали 5 вересня 1893 року на Кастелівці біля перетину вулиць Хрестової (Кшижової, тепер Ген.Чупринки), Іссаковича (Горбачевського) та Городницької (Мельника). На велику і вигідну для будови монастиря парцелю звернув увагу архітектор, підприємець і будівничий, майбутній професор Політехнічної школи Іван Левинський. Його фабрика будівельних матеріалів межувала з цією ділянкою, а сам архітектор проводив на Кастелівці інтенсивне будівництво.

                Кошти на купівлю парцелі надала графиня Кароліна Рачинська – головна опікунка львівських кармеліток. Вона офірувала також 100 тисяч райнських золотих на будівництво львівського Кармелю. Фундаторка походила з Баварії, з князівської родини Еттінген-Валлерштайн. Її чоловік – знаний польський аристократ, граф Кароль Едвард Рачинський походив з Великопольщі, яка перебувала тоді у складі Німеччини, але постійно перебував з родиною у Брегенці в австрійському Тиролі.

                Власне ситуація ордену кармеліток босих в Познані, де вони зазнавали утисків з боку пруської влади, змусили Рачинських надати їм допомогу. У 1875 р. монастир кармеліток босих у Познані був остаточно ліквідований, і сестри переїхали до австрійської Галичини, спочатку до Кракова, потім до Велічки. З ініціативи К. Рачинської у 1886 р. кармелітки приїхали до Львова, де графиня придбала для них невелику ділянку при вул. Курковій (тепер вул. Лисенка, 45). Однак дуже швидко виявилось, що ця парцеля замала для розвитку монастиря. Тоді увага К. Рачинської зосередилась на пошуках відповідної ділянки на Кастелівці. Вона також звернулась до німецького архітектора з Кьольна Франца Штатца, якому замовила проект нового монастиря і костелу. Вибір виявився досить вдалим. Ф. Штатц був відомим архітектором з європейським ім’ям, учнем і сином видатного архітектора Вінценца Штатца, керівника добудови Кьольнського собору.

                Їх архітектурна фірма мала значний досвід у проектуванні і будівництві сакральних об’єктів, зокрема, кармелітських монастирів, які мали специфічні вимоги до будівництва, пов’язані зі статутом та традиціями ордену. Необхідно було будувати монастир з внутрішнім подвір’ям з галереями і садом, а костел мав бути однонавовим з трансептом і довгим хором для черниць за головним вівтарем.Перед костелом, між трансептом і пресбітерієм, мав бути невеликий замкнутий майданчик або двір, відгороджений від вулиці. Замовники розраховували, що Ф. Штатц запроектує архітектурний ансамбль «…цілком римо-католицький, який одночасно репрезентуватиме високий художній рівень і відповідатиме моді, що панувала тоді у Західній Європі». Треба сказати, що вони не помилились, і Львів отримав цікавий зразок неоготичної архітектури авторства відомого у Європі архітектора, творчість якого ніде більше в Україні не представлена.

                Був ще один суттєвий момент у виборіформ та декору нової святині. Кармелітки босі були орденом з дуже суворими правилами та обітницями вбогого життя. Багате оздоблення храмів не відповідало їх традиціям. Також сповідали вони естетику спрощених, навіть суворих архітектурних форм. У рекомендаціях Ф. Штатцу керівництво ордену писало, що «проект має бути не дуже дорогим… і відрізнятись швидше охайністю, ніж надмірною і дорогою красою».

                Наприкінці 1892 р. Ф. Штатц виконав замовлений проект монастиря і костелу. Він працював у Кьольні, не приїжджаючи до Львова, і користувався лише геодезичними планами ділянки під забудову. На місці у Львові його плани пристосовували в деталях до конкретних умов архітектор Іван Левинський та сестра-кармелітка Тереза від Ісуса (Калькштайн), німка, яка добре розумілась в архітектурі і вже мала досвід в керівництві будовою монастиря у місті Ехт в Голландії. Незважаючи на такий ретельний підхід до виготовлення проекту, керівництво ордену декілька разів повертало його на доробку. На початку 1893 р. графиня Рачинська звернулась листом до керівництва ордену з вимогою прийняття остаточного рішення щодо проекту. Вона писала, що ображена таким ставленням до її намірів, у які вона вклала значні кошти. Лише тоді затвердили плани будови.

                Львівський Архиєпископ Щенсний Моравський вмурував 5 вересня 1893 р. наріжний камінь споруди. Будівництво, яке тривало два роки, доручили фірмі І. Левинського. 8 вересня 1895 р. єпископ Кароль Гриневіцький посвятив новозбудовані монастир та костел Матері Божої Неустанної Помочі та св. Йосифа. Хоч приміщення монастиря не були ще остаточно обладнані та оздоблені, до них переселились сестри-кармелітки з кляштору на вул. Курковій.

                З собою кармелітки привезли найважливішу свою святиню – образ Матері Божої Неустанної Помочі, хоча головний вівтар для неї почали будувати за проектом Юліана Захаревича у 1896 р. Це була копія всесвітньовідомої чудотворної ікони, яка знаходилась у Римі в костелі редемптористів. Львівську копію замовив у Римі краківський єпископ, майбутній кардинал Альбін Дунаєвський і подарував кармелітанкам у 1880 р. Ікону, що була виконана темперою на дерев’яній дошці, й мала офіційний сертифікат як «правомочна копія» №713, благословив Папа Римський ЛевXIII, а сертифікат підписав генерал ордену Миколай Маурон.

                Ще у каплиці на вул. Курковій ікона славилась багатьма милостями і притягувала маси віруючих католиків римського та грецького обрядів. Оригінал ікони походив з Греції, і її культ поширювався в усіх східних Церквах. Тому у 1899 р. при костелі кармеліток босих організувалось братство Матері Божої Неустанної Помочі, головним завданням якого були постійні молитви з об’єднання християнських Церков та за духовну і релігійну свободу для східних Церков.

                Монастирський комплекс з костелом збудували з червоної нетинькованої цегли і природного каменю у цокольному поверсі. Однонавовий костел мав у плані вигляд латинського хреста. За вівтарем, орієнтованим на північний захід, знаходився хор для монашок, який за довжиною дорівнював головній наві. Пресбітерій був невеликим, а довжина сторін трансепта дорівнювала довжині пресбітерія. У наріжному куті між вівтарем-пресбітерієм та лівою стороною трансепта збудували п’ятиярусну струнку вежу, квадратну в плані, висотою бл. 50 м. Останній ярус, який оздоблювали чотири трикутні фронтони, був восьмигранним, і завершувався пірамідальним шпилем з кулею та хрестом.

                Дахи покрили дахівкою фірми Левинського, заміненою у 1911 р. модним тоді етернітом і бляхою.Головний фасад костелу з боку вулиці завершувався трикутним фронтоном з кам’яним хрестом і був оздоблений великим стрільчатим вікном з масверком. Прямокутний вхід до святині акцентував неоготичний портал з розбудованим вимпергом, оздоблений у верхній частині хрестоцвітом. Портал фланкували колони, які закінчувались пінаклями. Мальовничості фасаду додавали широкий фриз над вікном, п’ять стрільчатих аркад різної висоти (центральна з вікном, а бічні сліпі).

                Монументальну масивну брилу монастиря і костелу оздоблювали ризаліти, контрфорси різної висоти і профілю,карнизи. В супрапорті (тимпані) порталу над входом до монастиря (ліворуч від входу до костелу) знаходились барильєфи з гербами фундаторів: «Наленч» графів Рачинських і князівський герб Еттінген-Валлерштайн. Картуші з гербами підтримували геральдичні пес і орел.

                Спрощення і стилізація архітектурних форм храму були не лише наслідком вимог кармелітських статутів і правил, але й виявом нових тенденцій в європейській архітектурі. Польський дослідник Пйотр Красни вважає, що забудова львівського Кармелю «набрала своєрідного премодерністичного характеру, що, можливо, не було тільки справою випадку, але й відчуттям Ф. Штатцем принципового напрямку, нових шляхів, на які вступала європейська архітектура того часу».

                З 1895 р. розпочалось оздоблення інтер’єрів і будівництво вівтарів, які мали б відповідати високому класу архітектурних форм львівського Кармелю. Проект головного і двох бічних вівтарів виконав Юліан Захаревич у неоготичному стилі. У такому ж стилі витримано й форми амвону, каплички св. Терези від Дитятка Ісуса і вівтаря у хорі черниць. Ю. Захаревич наполягав на тому, щоб всі роботи в інтер’єрах святині доручили львівським майстрам, художникам і скульптурам.

                Головний вівтар посвячено 18 червня 1899 р. Фундаторкою була графиня К. Рачинська. Конструкцію багато різьбленого дерев’яного вівтаря, оздобленого багатьма готичними елементами (пінаклями, краббами, масверками, хрестоцвітами, колонами), виконав відомий львівський різьбяр Тадеуш Сокульський. Центральна частина вівтаря виконана у формі шафи-триптиху з центральним полем та двома рухомими крилами. В центральній частині виконано барельєфи, які представляли розп’ятого Христа, Матір Божу і св. Івана Євангеліста. На рухомих крилах, художник Юліан Макаревич намалював св. Терезу з Авіля і св. Івана від Хреста. Нижче триптиха встановлено ікону Матері Божої Неустанної Помочі. Завершення вівтаря Т. Сокульський вирізьбив у формі п’яти струнких пінаклей, між якими в центрі вміщено скульптурну композицію Преображення Господнього. Все скульптурне оздоблення вівтаря виконав відомий львівський скульптор Антоній Попель, який жив неподалік костелу на вул. Іссаковича (тепер вул. Горбачевського) і був емоційно зв’язаний з культом чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі.

                При бічній стіні лівого трансепту встановили вівтар св. Йосифа фундації графині Ядвіги Тарновської зі Снятинки. З правого боку – вівтар св. Терези з Авіля фундації жінки львівського різника Станіслава Грабовського. Конструкція вівтарів була ідентичною і складалась з вівтарного столу, прикрашеного монограмами; центральної частини, виконаної у вигляді трьох неглибоких ніш, завершених стрільчатими аркадами з масверками. Центральна ніша була значно вищою від бічних. Завершення обох вівтарів було виконано у вигляді однакових готичних капличок з високим ажурним шпилем і пінаклями.

                У центральній ніші лівого вівтаря було встановлено фігуру св. Йосифа з Дитятком Ісусом, привезену з Австрії, в бічних нішах – св. Терези з Авіля і св. Марії Магдалини де Пацці. У 1930-х на їх місце помістили фігури архангелів Гавриїла і Михаїла. В завершенні лівого вівтаря знаходилась фігура Найсвятішого Серця Ісуса, виготовлена в Мюнхені з поліхромованого гіпсу.

                Правий вівтар оздоблювала фігура св. Терези з Авіля, а у завершенні фігура Найсвятішого Серця Божої Матері, виконана теж у Мюнхені. Всі скульптури, крім привезених з Австрії і Німеччини, зробив А. Попель. Деякі деталі вівтарів, згідно вказівок Ю. Захаревича, були позолочені, а скульптури покриті поліхромією.

                Значно пізніше у 1926 р., біля правого бічного вівтаря встановили неоготичну дерев’яну капличку, подібну до вівтарів Ю. Захаревича, яка завершувалась балдахіном у формі ажурної вежі з хрестом. В центральній частині каплички вмістили дерев’яну поліхромовану фігуру св. Терези від Дитятка Ісуса.

                У 1898 р.Юліан Захаревич виконав проекти органного хору, а також лавок і конфесіоналів (сповідалень). Того ж року збудували дерев’яний неоготичний амвон за проектом сестри-кармелітки Марії Вероніки (Гачевич), що був встановлений з правої сторони нави при перетині з трансептом. Пресбітерій відділяла від трансепту низька дерев’яна балюстрада з проходом в центрі.

                В апсиді завівтарної частини (хору для черниць) встановили ще один вівтар, виконаний із дерева у стриманих неоготичних формах, з дерев’яним різьбленим розп’яттям у центральному полі. Біля розп’яття з обох боків стояли фігури святих: Терези з Авіля та Яна від Хреста. З обох боків вівтаря на окремих п’єдесталах встановили скульптури Божої Матері з Дитятком Ісусом і св. Йосифа з Дитятком Ісусом. Всі фігури було виконано з гіпсу і покрито поліхромією. У вівтарі над розп’яттям знаходилась також копія ікони Матері Божої Неустанної Помочі.

                На органному хорі встановили фісгармонію, бо на будову органу у сестер не вистарчало коштів. Через їх брак не були реалізовані плани оздоблення інтер’єрів святині поліхромією. У 1930 р. сестри вели перемовини з Яном Генриком Розеном щодо виконання цих робіт, однак їх задуми не були реалізовані.

                Хоча чисті світлі стіни підкреслювали неоготичний стиль інтер’єрів костелу та майстерність виконання вівтарів, що було заслугою, насамперед, їх проектанта – Юліана Захаревича. Польський дослідник Пйотр Красни зробив висновок, що оздоблення інтер’єрів цілком відповідало архітектурним формам святині й репрезентувало «добрий художній клас». Особливо головний вівтар, що належав до типу шафових готичних вівтарів, поширених з 1830-х рр. у Баварії, однак в Галичині до того часу не зустрічався. Очевидно німецькі зразки неоготики були до смаку й фундаторці – графині К. Рачинській.

                У 1900 р. розпочалась будова цегляного муру, за проектом І.Левинського, який відділив монастир і костел від вул. Кшижової і об’єднав їх з будинком капелана, що був нижче по вулиці. На осі фасаду в мурі збудували браму, за якою знаходились двомаршеві сходи, що вели на великий майданчик перед входами до костелу та монастиря.

                Під час польсько-українських боїв у Львові в 1918 р. був знищений дах костелу, який відремонтували лише у 1924 р. й накрили оцинкованою бляхою. У 1928 р. проводився черговий ґрунтовний ремонт костелу, а у 1932р. замінили всі віконні рами.

                Львівський Архиєпископ Болеслав Твардовський видав у 1939 р. декрет про коронацію чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі єпископськими золотими коронами. Того ж року 25 червня Архиєпископ Твардовський провів урочисту коронації образу на Вулецьких горбах у присутності тисяч вірних.

                У вересні 1939 р. під час нальоту німецької авіації був знищений шпиль вежі костелу. Хоча більшовицька влада не ліквідувала цілком монастир, сестрам залишили лише кілька келій, а більшу частину кляштору перетворили на притулок для бездомних та старців, що призвело до значної руйнації приміщень.

                Відповідно до заповіту Архиєпископа Б. Твардовського, після його смерті 22 листопада 1944 р. урну з його серцем вмуровано в стіну вівтаря костелу.

                На початку 1946 р. було прийнято рішення про виїзд сестер-кармеліток до Польщі. 13 травня того року відправили останню Службу Божу, і черниці виїхали до Перемишля, а потім до Каліша, де збудували новий монастир. З собою сестри забрали чудотворну ікону, частину скульптур, літургічні шати, начиння та урну з серцем Архиєпископа. Декілька скульптур передали львівському костелу св. Антонія.

                Приміщення монастиря та костелу зайняла частина внутрішніх військ НКВС СРСР, яка займала їх до початку 1960-х років. Потім приміщення та прилеглу територію передали під телефонну станцію. Всі вівтарі та оздоблення костелу знищено. Розібрано пірамідальний шолом вежі, на який встановили антену. Залізобетонними перекриттями розрізано інтер’єр костелу на три яруси, які поділено перегородками на дрібніші приміщення. Частково розібрали неготичний портал при вході та зняли кам’яний хрест на фасаді костелу.

 

Створити безкоштовний сайт на uCoz