Головна » 2012 » Лютий » 17 » ПЛОДОВИТІСТЬ РИМСЬКОГО ЗАСЛАННЯ КАРДИНАЛА ЙОСИФА СЛІПОГО У 1963-1984 РОКАХ: ІСТОРИЧНО-КАНОНІЧНИЙ АСПЕКТ
19:15
ПЛОДОВИТІСТЬ РИМСЬКОГО ЗАСЛАННЯ КАРДИНАЛА ЙОСИФА СЛІПОГО У 1963-1984 РОКАХ: ІСТОРИЧНО-КАНОНІЧНИЙ АСПЕКТ

У п’ятницю 17 лютого 2012 року о 16:00 год. у музеї релігії, що за адресою: площа Музейна,1 відбулося урочисте вшанування пам’яті видатного діяча УГКЦ патріарха Йосифа Сліпого.

Сьогодні о 16:00 год. у музеї релігії, що за адресою: площа Музейна,1 (поруч храму Пресвятої Євхаристії) відбулося урочисте вшанування пам’яті видатного діяча УГКЦ патріарха Йосифа Сліпого. 
Організатором цього дійства, була «Львівська Ліга Українських Жінок», по запрошенні якої з доповіддю на тему: «Плодовитість римського заслання Кардинала Йосифа Сліпого у 1963-1984 роках: історично-канонічний аспект» виступив сотрудник храму св. Климентія папи о. Ігор Галей д-р. канонічного та цивільного права. Доповідь була присвячена 120-тій річниці від дня народження ісповідника віри Верховного Архиєпископа та Кардинала Йосифа Сліпого та 10-тій річниці хіротонії Архиєпископа та Митрополита Львівського Ігоря Возьняка.

Плодовитість римського заслання Кардинала Йосифа Сліпого у 1963-1984 роках: історично-канонічний аспект[1] 

Нещодавно, під час Синоду Єпископів УГКЦ, який відбувся 8-9 лютого 2012 року було відкрито рік пам’яті Блаженнішого Патріарха Йосифа (Сліпого) на честь 120-ї річниці від дня його народження,[2] яке ми сьогодні 17 лютого у цей урочистий спосіб відзначаємо. 
Після визначних доповідей які тут вже були фахово представлені, також і нам було доручено виступити з промовою про світлу постать в історії нашої Церкви та народу України. Його вірність Апостольському Престолові та витривалість у Христовому служінні для УГКЦ вже у роки визволення, після 18 невольницьких років «в’язня Христа ради»,[3] якого за клопотаннями Римського Архиєрея Іванна XXIII та президента США Джона Кеннеді 26 січня 1963 року було звільнено, та Його перебування як пише владика Іван Хома на засланні в Римі.[4] Бо справді, у цей час у Москві, Митрополит Йосиф одержав дипломатичний паспорт [5] без права повернення до Львова. Також Йому було вручено лист від Святішого Отця з побажанням щасливої дороги словами Товії до сина і його супровідника: «Подорожуйте щасливо. Господь з вами на дорозі і хай вас супроводжує Ангел Господній» (Тв. 5,21) і дорогоцінну вервицю з перлин, ще й з позолоченим хрестиком. [6] 
 Ось так писав перд самим Його визволенням, ще тоді о. Мирослав Марусин, не тратячи надії про Його швидке визволення: „вже 17 років страждає Митрополит Йосиф і не подається і в, Бозі надія, витриває до кінця. Ми всі того свідомі, а й сам ворог свідомий того, що фальшиві обвинувачення ... на те, щоби прикрити злобні наміри большевицької московської влади знищити Українську Католицьку Церкву”[7] 
 Пророчі були слова в ті часи о. Мирослава Марусина, бо вже 9 лютого 1963 року вітав Митрополита Йосифа у Італії сам секретар Римського Архиєрея Івана XXIII монсеньйор Лоріс Каповілля, передаючи Йому нагрудний золотий хрест та єпископський перстень та від’їхав до Ватикану а опісля Митрополита вітали вже у монастирі Гроттаферата біля озера Альбано. Митрополит ішов тяжкою ходою, бо мав відморожену праву ногу, Його підтримували особливо на сходах. А коли Йому дали пити теплого молока, бо був втомлений подорожжю, знесилений роками заслання та спробували визути доторкнувшись до пошкодженої ноги, боляче скрикнув: «Пустили мене як бандита! Я сам добровільно не хотів виїхати, покидаючи своє стадо, мовляв, щоб рятувати власну шкуру». [8] Даючи в такий спосіб нам до зрозуміння справді Божого Пастиря, духовного батька [9] який вимушено залишив своє паство далеко на Україні. 
Але після зустрічі, з блаженним Іваном XXIII, Митрополит зрозумів що існує інше паство яке Йому доручив наслідник Христа і яке також потребує його пастирської любові, не забуваючи Україну дбати про діаспору. 
10 лютого у 18:30 за місцевим часом у приватних апартаментах Римських Архиєрей вітав словами «наймилішого гостя на порозі» та обнімаючи скликнув «felix ora quando Jesus vocat de lacrimis ad gaudium spiritus» («Щаслива година, коли Ісус взиває до Духа перейти від сліз до втіхи»). Наступних днях увесь світ побачив предивні фотографії у газеті «L’Osservatore Romano» на яких дві постаті Святіший Отець та Архиєпископ і Митрополит Львова навколішки зворушено обнімають один одного. [10] 
 Понад півтори години тривала приватна аудієнція двох Архиєреїв Заходу та Сходу, підчас якої Митрополит Йосиф подарував Святішому Отцю мапу Радянського Союзу, на якій знаходились крім маршруту усіх каторжних таборів, також написані такі слова: «Серце є найближче до того, хто географічно найдальший; молитва лине шукати тих, які найбільше потребують відчути, що їх хтось розуміє і любить…»[11] 
 В часі прибуття до Риму Митрополита Йосифа відбувався II Ватиканський Собор, тому випробуване тіло різними хворобами радянських тюрем та каторг, усі свої сили поклав щоб гідно приготуватись до другої її сесії. У цьому знову ж таки допоміг йому блаженний Іван XXIII, беручи його до ватиканського палацу де щодня кріпнув у здоров’ї. Ось як сам Митрополит згадує у своєму заповіті цю промову де перший раз публічно перед присутністю двох з половиною тисяч делегатів з усього світу, та самим Римським Архиєреєм, закликав піднести Українську Греко-Католицьку Церкву до Патріяршої гідності: „Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до Патріярхальної гідности”. [12] 
 Можливо ми вже і сьогодні жили б цією патріаршою гідністю „де юре”, якщо б не смерть Святішого Отця Івана XXIII, який цілковито схвалив такими словами, та увесь Собор одностайно Його підтримав: „хай Господь благословить, дорогого брата, а разом з ним усіх тих, які з ним співпрацюють та будуть співпрацювати”. [13] 
 На смертному ложі блаженний Івана XXIII робить Митрополита кардиналом „in pectore”, що його наступник Павло VІ 25 січня 1965 року урочисто після складення присяги на „вірність, братерство, послух і постійну співпрацю...всім Римським Архиєреям, наслідникам у першенстві...Апостолові Петрові” проголошує „Ми за помічю нашого Господа Ісуса Христа та блаженних Апостолів Петра і Павла, постановляємо Тебе Кардиналом святої Католицької Церкви і називаємо Тебе співпрацівником у Нашім Уряді”. [14] Стаючи четвертим Кардиналом за всю тодішню історію України, Митрополит Йосиф удостоївшись такої почести виконувати доручення [15] та бути найближчим дорадником та допомогою у управлінні Вселенською Церквою Римському Архиєрею.[16] Тому у наступних роках, здійснюючи думку і волю Павла VІ у бездоганному послухові стає аж до власної смерті, для української католицької спільноти в діаспорі справжнім „орієнтиром, родинною в’яззю...об’єднувальним факелом, до котрого всі будуть прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю” [17] та ніколи не зволікаючи і відступаючи від свого бачення Києво-Галицької Митрополії, Колисці Християнства на цілому Європейському Сході, надання Патріаршої гідності. 
Ось такими словами звертався Кардинал Йосиф у своєму заповіті до Святішого Отця Павла VІ: „…з синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я...Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник...Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріархату! ...”[18] 
 Цілковито віддавшись пастирській турботі Кардинал Йосиф у 1968, 1970, 1973 та 1976-тих рр. відбув архиєрейські подорожі по країнах Європи, Америки, Азії й Австралії, щоб зміцнити зв'язки з вірними діаспори, пожвавити церковно-релігійне життя та репрезентувати Українську Греко-Католицьку Церкву на чужині. 
Також у Римі не раз відвідував Малу Папську Семінарію збудовану за стараннями Апостольського Візитатора Кир Іваном Бучком та відданої у управління отців Салезіян, яким і ми також висловлюємо свою вдячність за можливість там виховуватись у 1990-1995 роках. Підчас однієї з таких відвідин Кардинал Йосиф сказав підтверджуючи завжди свій послух Римському Архиєреєві та вірність ідеї Патріархату: „...Щоб і то своє зобов’язання по своїм силам довести, не буду дивитися, чи комусь приємно, чи неприємно, але чи то є для спасення душі, чи то для добра Церкви, чи то є для добра народу, - тут я можу і одному й другому признавати рацію, видаватися хибним або добрим, за своєю совістю, так я ішов, так, дай Боже, іти дальше”. [19] 
 Також не оминав Кардинал Йосиф Сліпий і другий духовний осідок, гордість і славу для всіх українців та нашої УГКЦ Колегію св. Йосафата, до якої ще й до тепер їдуть навчатись і проживати семінаристи та священики, щоб користати з науки та святості Вічного Міста. Цю Колегію збудовано за стараннями Папи Пія ХІ у 1931 році та віддано на духовний провід під керівництво отцям Василіанам. З нашого досвіду перебування у ній підчас вищих студій у роках 2000-2008 можемо сказати, що вона є орієнтиром глибокого релігійного та патріотичного виховання, з якої вийшло не мало Єпископів та священиків неабиякого знання та святости. 
Тому не можемо оминути тільки згадкою заснування 8 грудня 1963 р. Українського Католицького Університету імені св. Климента-Папи, якого назвав вогнищем науки, з великою бібліотекою, видавництвом та архівом, бо Він будучи вчителем, науковцем, вихователем, духовним наставником українців діаспори, [20], завжди прагнув також не залишити своїх „дітей” без належного вишколу, пишучи власноруч безліч теологічних, пастирських та наукових праць, [21] зміст яких вражає найбільших науковців світу. 
Не забув наш Верховний Архиєпископ, (титул був даний Йому і яким він користувався ще з 23 грудня 1963 року Павлом VІ, та згідно діючого ККСЦ у кан. 152: те, що мовиться в загальному про Патріарші Церкви або про Патріархів, стосується Верховних Архиєпископів тобто вони не поступаються гідністю та правами), збудувати гідну Церкву у Вічному Місті яка після посвячення 27 вересня 1969 року носить ім’я св. Софії. Де вірні нашої Церкви могли б завжди бути вислухані у їхніх духовних потребах. Св. Софія, безцінної вартости мозаїк, ще й по сьогоднішній день є цією святинею молитви та ціллю паломництвa. 
По скільки потреби наших вірних збільшувались, Кардинал Йосиф Сліпий не зволікав у купівлі іншого храму св. Сергія і Вакха. Який декретом Павла VІ стає офіційною українською парафією та після її реставрації Кардинал посвячує у 1971 році. Дана парохія до нині є центром об’єднання усіх віруючих східного обряду, продовжуючи та й утілюючи у таких спосіб прагнення її засновника. 
Утілилось у життя інше прагнення великого ісповідника, заснування 3 листопада 1970 року релігійної асоціації „Свята Софія”, яка має ще й у сьогоденні діючу ціль, проголошену при відкритті: „закріпити традиційні зв’язки християнської єдності між Римом і вірними католиками славної Української нації”. [22] 
 Хочемо коротенько згадати також і про Єпископські Синоди які досить чисельні скликував Верховний Архиєпископ, з яких важливим був у 1969 році. Де була розглянута Конституція УГКЦ з патріяршим устрієм. Наші Єпископи також звернулись з проханням надати титул Патріярха ісповіднику віри, але у 1970 році отримали лист-відмову від Римського Архиєрея Павла VІ. 
Бачачи зростання УГКЦ у світі та власний похилий вік, як добрий пастир не міг не помітити браку власних помічників-Єпископів, які б Йому помагали у такій важливій місії, тому потаємно висвячує у 1977 році о. Івана Хому, о. Любомира Гузара та о. Івана Чміля у сан Єпископів. Хочемо зазначити ревність та послух цих священників не діяти як Єпископи аж до того часу поки з Ватикану не прийде офіційне визнання, на яке їм прийшлось очікувакти не мало років. Памятаємо той день і ми, коли о. Іван Хома, викладаючи у Малій Папській Семінарії історію Церкви, нам першим студентам з незалежної України, розповів що отримав цей очікуваний лист. Його радості не було меж, бо справді бездоганний послух Римському Архиєрею був достойно винагороджений. 
Життєві сили залишали Кардинала Йосифа дедалі стрімко і 7 вересня 1984 року Він відійшов у вічність. Після одно-тежневих похоронних обрядів тлінні останки складено у крипті собору св. Софії, до яких мали змогу завжди завітати прочани. У якій також і ми, малі семинаристи, напротязі 1990-1992 рр. мали змогу вшанувати заупокійною Літургією Його пам’ять аж до 1992 року коли Митрополит Іван Мирослав Любачівський 27 серпня повертаючись в Україну привіз також і Його тлінні останки, поховавши у крипті Собору св. Юра біля свого вчителя Митрополита Андрея Шептицького. 
Вже наступного дня 8 вересня 1984 року, Іван Павло ІІ перед своїм вильотом до Канади, віддав останній поклін у Соборі св. Софії, оборонцеві переслідуваної Церкви. А у Вінніпезі промовив до чисельних українців які прийшли щоб його побачити, такими словами: «...Прейшов він через хресне пережиття і терпіння, подібно як Христос на Голгофі...Він не зломився але як герой достойно витримав. Коли вийшов на волю та жив у Римі, то не спочивав, але посвятно працював для добра Церкви та свого народу.» [23] 

 Вже за упокійній службі Кир. Іван Марусин наголосив, що Еміненція Кардинал Йосиф Сліпий «чудом зберігся і як живий свідок залишився з одинадцятьох замучених у московській каторзі ієрархів УКЦ. Прибувши на Захід, він не тільки символізував важку недолю УКЦ й українського народу, але невтомно працював і виконував все для збереження й розбудови її в Україні та діяспорі. Він не хотів накидати католицизму українцям не католикам, але його щирим бажанням було привернути єдність нашої Церкви з часів рівноапостольського Князя Володимира Великого». [24] «Він, як скеля, на якій будується героїчна Церква; він символ вірности, жертвенности, витривалости й відваги. Він справжній пастир та Пророк, засланий самим Богом, щоб вказати нам правдивий шлях до духа Української Церкви». [25] 
 Чей шлях який вказав слуга Божий Кардинал Йосиф Сліпий для нашої Церкви є Патріярший Устрій, бо, як ми вже мали змогу у цій тематиці висловитись, [26] відповідно до кан. 27 ККСЦ, [27] Римський Архиєрей Бенедикт XVI підтвердив слова блаженного Івана Павла ІІ про те, щоб ми продовжували жити Патріархатом «де-факто», але також намагалися «де-юре» втілити його в життя. Тому одним із визначних кроків до Патріархату – було перенесення блаженнішим Любомиром Патріаршого осідку зі Львова до Києва у 2005 році відповідно до кан. 57 § 3, ККСЦ. [28] Наступним кроком для створення Патріархату «де-юре» було проголошення нашим Патріархом блаженнішим Святославом, за згодою Синоду Єпископів та за порадою Апостольського Престолу відповідно до кан. 85 § 1 ККСЦ, [29] провінцій тобто Митрополій, очолюваних Митрополитами (2011-2012 роках Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль). 
За Божими молитвами наша Церква сподівається у скорому майбутньому також отримати оновлене власне партикулярне право над яким уже працює відповідна Комісія згідно рішення Синоду Єпископів [30] що відбувся у м. Куритиба (Бразилія), 5-10 вересня 2011 року Божого. Щоб могти у такий спосіб нормувати власне внутрішнє життя беручи до уваги минулі здобутки та сучасні вимоги, що є також вимогою Патріяршої Церкви «sui iuris» згідно норм ККСЦ. 
Другим дороговказом для нашої Церкви є підтвердження єдності у сопричасті та вірності Апостольському Престолові, бо таким прикладом була особистість Йосифа Сліпого. Ще в далекому 1981-му році Він скликуючи черговий Синод УГКЦ, на якому приймається Єпископами Декларація про неканонічність і недійсність Львівського Собору 1946-го року. [31] Ця одна з останніх дій цього Ісповідника віри підштовхує нас до ще одного кроку необхідного для Патріяршого Устрою а це Конкордат [32] з Апостолькою Столицею, для ще біль плідної та спільної спіпраці у Господньому Винограднику. 
Знову ж таки словами Кир. Мирослава Марусина хочемо закінчити ці наші скромні роздуми, бо вище сказане відмінно: «характеризує життєвий шлях нашого достойного сина народу у довгій та нелегкій історії нашої страждальної Церкви й народу на перехресті Сходу і Заходу. Його 18-річне страждання і просто чудесне визволення дали йому окреме місце не тільки в нашому поневоленому народі, але й у цілому світі. Він уособлює все те, що найціннішого має наш нарід. Його не змінили ні обіцяні почесті, ні матеріяльні блага цього світу; його не зломили ні моральний тиск, ні фізичні тортури. Його посвяту й любов до Церкви й народу можна порівнювати хіба до любові біблійного Мойсея, що його оспівує Іван Франко у поемі Мойсей». [33] 

 

[1] Доповідь виголошена у Львівському музеї історії релігії (м. Львів, пл. Музейна, 1) на запрошення Лідії Купчик голови Львівської міської організації Всеукраїнської Ліги Українських Жінок для особливого вшанування памяті Кардинала Йосифа Сліпого у 120-ту річницю Його уродин. 
[2] СВЯТОСЛАВ, ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви до вірних з нагоди 120-літнього ювілею Патріарха Йосифа (Сліпого), Від імені Синоду Єпископів Української Греко-КатолицькоїЦеркви, Київ при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 9 лютого 2012 року Божого. 
[3] Ibid, див. вище. 
[4] ВЛАДИКА ІВАН ХОМА, Патріарх Йосиф, «Дон Боско», Львів 2009, ст.107-123. 
[5] КОМІСІЯ У СПРАВАХ КАТЕХИЗАЦІЇ УГКЦ, Патріарх Йосиф Сліпий. Ісповідник віри. Методичний посібник, Львів 2002, ст. 18. 
[6] ВЛАДИКА ІВАН ХОМА, Патріарх Йосиф, «Дон Боско», Львів 2009, ст.109. 
[7] о. МИРОСЛАВ МАРУСИН, Митрополит Йосиф сліпий (Нарис життя, подвигів і страждань), Бібліотека „Біблійної Істини”, Брюссель-Рим 1972, ст50. 
[8] Ibid., ст. 110-111. 
[9] ККСЦ, кан. 732 § 2. 
[10] ВЛАДИКА ІВАН ХОМА, Патріарх Йосиф, «Дон Боско», Львів 2009, ст. 112-114. 
[11] Ibid., ст. 114. 
[12] КОМІСІЯ У СПРАВАХ КАТЕХИЗАЦІЇ УГКЦ, Патріарх Йосиф Сліпий. Ісповідник віри. Методичний посібник, Львів 2002, ст. 35-36. 
[13] ВЛАДИКА ІВАН ХОМА, Патріарх Йосиф, «Дон Боско», Львів 2009, ст. 120. 
[14] Див. о. СЕМЕН ІЖИК, У стіп Кардинала-Ісповідника. Вражіння з прощі до Риму, Вінніпег 1965, ст.36-38. 
[15] Пор. ККСЦ, кан. 46. 
[16] Пор. ДЖОРДЖ НЕДУНГАТТ, Путівник по Східному Кодексу. Коментар до Кодексу Східних Церков, „Свідчадо”, Львів 2008, ст. 115. 
[17] ВЛАДИКА ІВАН ХОМА, Патріарх Йосиф, «Дон Боско», Львів 2009, ст. 123. 
[18] КОМІСІЯ У СПРАВАХ КАТЕХИЗАЦІЇ УГКЦ, Патріарх Йосиф Сліпий. Ісповідник віри. Методичний посібник, Львів 2002, ст. 37. 
[19] Див. о. СЕМЕН ІЖИК, У стіп Кардинала-Ісповідника. Вражіння з прощі до Риму, Вінніпег 1965, ст. 61. 
[20] Пор. НАДІЯ ОПАЛКО, Хресний Шлях Йосифа Сліпого, „Підручники і Посібники”, Тернопіль 2002, ст.14. 
[21] о. ІВАН ГРИНЮК, Введення до творів Кард. Йосифа, Верховного Архиєпископа, Сучасність. 1998, ст.21-204. 
[22] А. РУДНИЦЬКИЙ, Духовна спадщина Патріарха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури. Збірник наукових праць, „Львівська Політехніка”, Львів 2000, ст.75. 
[23] ВЛАДИКА ІВАН ХОМА, Патріарх Йосиф, «Дон Боско», Львів 2009, ст. 143. 
[24] ВАСИЛЬ МАРКУСЬ, Паторіярх Йосиф 17.2.1892-7.9.1984 (Документи і матеріяли про смерть та похорони), Видання Українського Патріярхального Світового Обєднання, Дітройт 1984, ст.19. 
[25] Idem., ст.19. 
[26] о. ІГОР ГАЛЕЙ, Проголошення Митрополії – створення патріархату „де-юре”, Жива Вода, Газета Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, Грудень 20011 р., № 12 (202), ст. 9. 
[27]ККСЦ, кан. 27 – Спільнота вірних, об’єднана ієрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права, називається в цьому Кодексі Церквою свого права. 
[28] ККСЦ, кан. 57 § 3 – Патріарша Церква повинна мати в межах власної території сталий осідок резиденції Патріарха, встановлений по змозі, в головному місті, від якого Патріарх одержав титул; цей осідок можна перенести лише з дуже поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріаршої Церкви і за згодою Римського Архієрея. 
[29] ККСЦ, кан. 85 § 1 – Патріарх з поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріаршої Церкви і порадившись з Апостольським Престолом, може засновувати провінції й єпархії, інакше їх окреслювати, об’єднувати, ділити, скасовувати, міняти їхній ієрархічний ступінь і переносити єпископський осідок. 
[30] ПОСТАНОВИ Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, м. Куритиба (Бразилія), 5-10 вересня 2011 року Божого, дані у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 17 вересня 2010 року Божого, пп. 18-20. 
[31] КОМІСІЯ У СПРАВАХ КАТЕХИЗАЦІЇ УГКЦ, Патріарх Йосиф Сліпий. Ісповідник віри. Методичний посібник, Львів 2002, ст. 22. 
[32] о. ІГОР ГАЛЕЙ, Конкордат: єдина та основна міжнародна форма унормування взаємин між Церквою і державою, Львівські Архиєпархіальні Вісті 2001, липень-серпень, № 7-8, ст. 32-47. 
[33] ВАСИЛЬ МАРКУСЬ, Паторіярх Йосиф 17.2.1892-7.9.1984 (Документи і матеріяли про смерть та похорони), Видання Українського Патріярхального Світового Обєднання, Дітройт 1984, ст.21-22.

 

Категорія: Архів новин | Переглядів: 106 | Додав: редколегія | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: