«Сьогодні початок нашого спасіння і сповіщення відвічного таїнства: Син Божий стає Сином Діви» (Тропар празника).

Святкування Благовіщення почалося у Східній Церкві на при кінці IV-го або на початку V-го ст.. Цісар Маврикій (582-602) робить цей празник обов'язковим у цілій Римській імперії. В перших століттях цей празник рахувався Господнім, як на Сході, так і на Заході. На це вказують його первісні назви, як «Христове Зачаття», «Благовіщення про Христа», «Початок Відкуплення», «Благовіщення», «Благовіщення Ангела Марії», «День Привітання», «День або Празник Благовіщення». Тільки в VII-му ст. затверджується сьогоднішня назва для цілої Східної Церкви: «Благовіщення Пресвятої Богородиці», а сам празник ставиться поміж Богородичні празники.

 На святкування празника в дні 25 березня (Схід. 7 квітня) вплинув празник Христового Різдва, що наступає дев'ять місяців після Благовіщення. Притому існувало старовинне побожне передання, що 25 березня (Схід. 7 квітня) відбулося втілення Божого Сина і Його смерть на хресті. Олександрійська Пасхальна Хроніка з 624 року і також Константинопольська Пасхальна Хроніка з початку VII-го ст. згадує про празник Благовіщення 25 березня (Схід. 7 квітня).

 Празник Благовіщення зі Сходу на Захід приходить десь між 660 і 680 роком. Він спочатку уважався Господським празником і мав різні назви, як «Господне Благовіщення», «Христове Благовіщення», «Зачаття Христа», «Празник Втілення», «Благовіщення Ангела Пресвятої Діві Марії», «Благовіщення Св. Марії про Зачаття». Церковний Собор у Толедо 656 року говорить про Благовіщення у дні 25 березня, але переносить його на 18 грудня. Причиною цього було те, що старовинний звичай не дозволяв святкувати празники під час Великого посту. Згодом в XI ст. всі Церкви на Заході знову починають святкувати Благовіщення 25 березня. Вірмени празнують Благовіщення 7 квітня тому, що вони Христове Різдво і Богоявління святкують разом в один день, 6 січня. Подія Благовіщення є улюбленою темою в іконографії.